Дебальцевська операція – це оборона кількох населених пунктів, серед яких  місто Вуглегірськ. У боях за Вуглегірськ брав участь 13-й окремий мотопіхотний батальйон «Чернігів-1». Бої з регулярними частинами російської армії тривали 29, 30 та 31 січня. Вони вистояли, вижили й повернулися з того пекла. Не всі. Були втрати. Були поранення. Був полон… Вони ніколи не забудуть артилерійські обстріли й танкові атаки, страх і невизначеність, атаки росіян і бої, кров свою і побратимів… Останнього бійця, що загинув у Вуглегірську, Чернігів провів у останню путь через три роки після цих боїв.

Чернігівці сприймають 13 батальйон як підрозділ територіальної оборони, що складався винятково з земляків. Дійсно, у 2014 році майже так і було. Майже, бо в складі батальйону воювали представники різних регіонів України. Просто під час війни ми усі стаємо земляками, бо захищаємо свою землю.

…За шість років після подій Дебальцевської операції знову й знову повертаються ветерани до тих трьох пекельних днів: аби віддячити тим, був поруч і допоміг вижити; аби згадати й вшанувати загиблих побратимів.

 

«ПАДРЕ»

Як же вам представити цього ветерана? Вчитель історії за освітою. Кранівник сьогодні. Християнин і проповідник-баптист (звідки й позивний). За шість днів злагодження на Чернігівщині став бійцем. Звуть його Олександр Шмиголь. Він із Черкас. Одружений. Має двійко дітей. Черкасців до 13-ого потрапило з десятеро. Розвідники-земляки Олександр Шмиголь та Андрій Бамбула ще й надавали першу медичну допомогу побратимам. Олександр вважає, що молодший від нього на десять років Андрій був кращим парамедиком: і в ліках розбирався, і крапельницю поставити міг. Три дні у Вуглегірську настільки насичені подіями, емоціями, адреналіном, що стали нібито окремим маленьким життям.

«29-ого січня командир розвідників «Барс» (насправді «Барс» був заступником командира батальйону) зібрав вісім людей, ми поїхали на допомогу з села Луганське (там був штаб батальйону) до Вуглегірська, яке зранку танками атакували регулярні російські підрозділи. Те, що це російські військові й російська техніка, доведено неодноразово. І нами, розвідниками, також. Ми вели спостереження за передислокаціями ворога.

Через усе містечко, яке обстрілювала ворожа артилерія, потрапили на «Палубу». Так ми назвали опорний пункт, що розмістився на великому приватному подвір’ї на околиці Вуглегірська: за парканом сховався двоповерховий будинок, чи не найкращий у місті, з джакузі, у дворі були лазня й великий льох – винний погріб. А через дорогу від «Палуби» – чи то центр розваг, чи клуб якийсь. Також у два поверхи. З другого ми відбивалися від ворога, відпочивали по черзі. А на першому влаштували нашвидкуруч медпункт».

Згадує «Падре», як відвозив п’ятьох поранених. За кермом був «Камиш» – Олександр Камишний із Корюківки. «Кажуть, розвідка – це круто. Або крутий спецназ. А я вам так скажу: найкрутіші на війні водії. Скільки вони людей врятували! Добрих водіїв на війні Бог посилає! Заглухла наша машина. А дорогу обстрілюють «Васильки» (це міномети 82 мм). «Яка ж глупа смерть», – думаю. Аж тут «Камиш» завів автівку – і ми помчали.

Стоїть в мене перед очима Женя Кравченко. Це було 31 січня. Він помирав (ноги в нього потрощені вибухом), але був у свідомості. Сиплю на рани целокс (моментальний кровоспинний засіб), плачу й розмовляю: «А скільки тобі років? 24? Одружений? Ні? От слабак»… Говорю й плачу… Я його і вивозив. Тільки не довіз… А на річницю його загибелі, вже після демобілізації, побачив світлину Євгена Кравченка… і на кілька днів випав з життя. Так важко було…».

Можливо, я забув деякі імена чи позивні. Забув чиїсь обличчя. Але я ніколи в житті не забуду ці три дні у Вуглегірську. Не сприймаю, коли цю військову операцію називають Дебальцевським котлом. Це російський наратив. А я ще диплом в інституті писав і задовго до окупації Криму та вторгнення російських військ на Донбас говорив про війну РФ проти України. Хіба я один? Це ж не пророцтва, а реальна оцінка дій і зовнішньої політики Росії. Згаяли ми час, не підготувалися. І хоч я баптист (а більшість баптистів – пацифісти, зброї до рук не беруть), пішов добровільно на війну. Снився мені один і той же сон: вороги нападають на мій будинок, а я відстрілююся… Я знав, куди і навіщо йду. Нам не соромно: усе, що ми могли, ми зробили.

Там, на війні, люди – як відкрита книга. Хтось проти танка з «мухою» виходив (РПГ-18), хтось РПГ кинув і побіг… Куди й сам не розуміє. «Танкова атака. Треба шість добровольців». Не хочеться йти, а треба. А тут сьомий встає і йде. Вже є шестеро, вже не треба. А він інакше не може. Це я про лейтенанта на позивний «Кокс». Поруч сидять бійці й скиглять: «Треба здаватися, нас усіх повбивають». Хтось веде бій, а хтось заникався й труситься. А той, кого вважали безнадійним алкоголіком, трясеться, але заряджає патрони. Втім, за страх засуджувати не можна. Мені самому дуже страшно було. Тож героєм себе не вважаю. А от «Барс»! Він професійний військовий! Двадцять років до війни служив. І нас, розвідників, всьому навчив. Кожному автомат пристріляв. Ми ж усі з мирного життя на війну потрапили. Серед нас лише «Хома» (Андрій Хоменко) мав бойовий досвід. А решта, вибачте, біоматеріал, який треба було перетворити на боєздатний підрозділ. І «Барс» це зробив! Він не просто підготував групу розвідників, він завжди йшов першим. Безстрашний офіцер! Сам два поранення серйозних має, та над усе цінував людське життя: з розвідки ніхто не загинув, усі живі! А ми ж не тільки спостерігали за ворогом і ранених та загиблих виносили-вивозили. Мали й бойові зіткнення, диверсійні групи знищували. Як вам потрібен справжній герой, поспілкуйтеся з «Барсом».

Тетяна МИРГОРОДСЬКА