Андрій Хоменко з Чернігова. Після строкової служби підписав контракт. У 2004 році брав участь у бойових операціях в Іраку, тобто людина з досвідом. До війська пішов добровольцем. Вдома на нього чекали дружина і дочка. Після війни в родині з’явилася ще одна маленька красунечка. От як згадує боєць події тих трьох днів.

«Трохи більше тижня пройшло, як ми приїхали на донецьку землю на другу ротацію. Ще не обжилися, не роздивилися, як слід. Обстріли були час від часу. Страшно було й «обстріляним» на першій ротації. А були ж молоді хлопці, які й не стріляли ніколи. 29 січня розпочався штурм Вуглегірська. Командир (Сергій Кучеренко) каже: «Треба йти хлопців виручати». Ми й виїхали у Вуглегірськ. Правда, в самому місті довелося пішки йти, кілометрів десять. Дорогою підібрали поранених, відправили в тил. Потрапили, нарешті, на «Палубу», хлопці нам дуже зраділи. Бо як ми пройшли до них, то так само можна й вийти звідти. Командир вирішив: «Будемо триматися!». Тож всі три дні я провів на «Палубі». Одного разу нам пощастило. Під’їхав танк Т-72 до «улітки» й стрельнув. Хлопці промовчали у відповідь. Тоді екіпаж вийшов подивитися. А хлопці цього разу спрацювали, не промахнулися. Ми документи забрали: усі виявилися російськими військовими.

А ще до нас на «Палубу» один «сепар» прийшов здаватися. Місцевий маргінал, який записався у так звані «ополчєнці». Ми сміялися: «Куди ти прийшов? Нам самим невідомо скільки залишилося». А він каже: «Краще я з вами. Ви вже восьму атаку відбиваєте, наших стільки полягло…» До речі, ми з ним і вийшли, здали, куди треба.

Настав ранок 31 січня. Нас залишалося десь 25. Боєприпасів майже немає. Ситуація, здавалося, безнадійна. Чуємо, йде велика колона техніки. Подумки прощаюся з рідними, бо навіть мобільного зв’язку не було. Аж тут: «Не стріляйте, це наші!». Тож 31 січня – мій другий день народження! Пішли ми на зачистку міста разом із тими, хто на допомогу прийшов. А тут командира поранило. Знову в наступ пішли російські танки, наша техніка почала відходити. Нам дали команду на відступ. Вскочили на броню й виїхали з того Вуглегірська. Особисто я до самого завершення Дебальцевської операції не був: ще у Вуглегірську отримав міно-вибухову травму, тобто контузію, й потрапив до шпиталю. Наш 13-й батальйон вийшов останнім».

***

За ці три дні загинуло 14 бійців 13-ого батальйону. П’ятеро потрапили у полон, в якому знаходилися до обміну довгі  місяці. Понад сто бійців  отримали поранення.

Ховали загиблих у різний час протягом трьох місяців. А  одного – Андрія Лєбєдєва – ще через три роки. По ДНК шукали. Повернулися хлопці з полону. Поранені роками загоювали свої рани.

От тільки не загоїти пам’ять. Та й не треба.

І коли ви почуєте від начебто ветерана, що дістали вже з тим вшануванням загиблих, не вірте, що він воював. Не вірте, що він захищав Україну. Не вірте, що він людина.

Тетяна МИРГОРОДСЬКА